Анастасія Руснакова
Наш Нікополь живе під обстрілами вже більше року
Про початок повномасштабного вторгнення Анастасія дізналася від брата з Харкова: «Сестра, почалась війна. Нас бомблять. Ми з дружиною біжимо в бомбосховище – зв’язок може зникнути, але ти не хвилюйся». Легко сказати, але як виконати? Потім ще чоловік підлив масла в вогонь, коли розповів, що чув о 4-й годині ранку прильот ракети в військову частину неподалік міста. З таким настроєм завідувачка йшла 24 лютого на роботу.
Там на неї чекала охоплена панікою юрба пацієнтів і їх родичів. Набігли й люди з навколишніх будинків – скуповували ліки для домашніх аптечок, бо збиралися виїжджати хто закордон, хто в західні області України.
Коли в Нікополі почався отой треш, про який вся Україна читає в пабліках і жахається?
Спочатку в Нікополі було тихо. Але на початку березня 2022 року російська армія зайшла в Енергодар, який знаходиться на протилежному березі колишнього Каховського водосховища – до нас по воді 7 км!
Масовані обстріли Нікополя почалися в перших числах липня 2022 року. По місту гатили з гаубиць, градів, мінометів, САУ. Місто одразу змінилось: вулиці стали безлюдними, всі ховались у бомбосховищах, підвалах. З того часу нас обстрілюють вдень і вночі.
А на роботі де ховаєтеся? В лікарняному бомбосховищі?
Ні, туди нам далеко бігти, не встигнемо. Коли нас заставав обстріл на роботі, ми швидко зачиняли аптеку та забігали за будівлю в підвал багатоквартирного будинку, пересиджували там. Якщо в аптеці було багато людей, то усі разом падали на підлогу. Я зазвичай кричала: «Відійдіть від вікон і від вітрин! Лягайте!» Відвідувачі слухалися і відповзали в куток.
Ночувати в підвалі доводилося?
За рік обстрілів де тільки не доводилося ночувати! Підвал під домом став для нас з чоловіком і спальнею, і нашою кухнею…
Ваші колеги залишилися чи поїхали?
Хто поїхав, хто у декрет пішов… Приходили нові працівники, але не всі в нас затримувалися, дехто звільнився за сімейними обставинами. Потім почали повертатися наші з евакуації. Кадрова карусель просто. Але ми працювали, хоча змушені були перейти на п’ятиденку. Іноді і по одному виходили, щоб не залишати аптеку зачиненою. Усяке було.
Я розумію людей, які виїхали, і не ображаюся на них. Жити в постійному страху, ходити на роботу під обстрілами не в кожного вистачить сил. Ми навіть навчилися розрізняти за звуком вихід та прильот снаряду. Так розраховували час – встигнемо до укриття добігти чи падати і затуляти голову руками прямо тут, де стоїш.
Нас врятував гумор. Іноді піднімаємося з підлоги, обтрушуємося і жартуємо: «Не цього разу! Російські гади, нас голими руками не візьмеш!»
Чи були прильоти поруч з аптекою або з вашим будинком?
В Нікополі вже, певно, не залишилося місця, поряд з яким не прилітало. За 200-300 метрів від нашої аптеки був прильот в спальний район. Але ще навесні 2022 року нам зашили фасад аптеки OSB-плитами, тому аптека не постраждала.
Поряд з домом теж були прильоти. Росіяни люблять бажати нам спокійної ночі з градів та гаубиць. Будинок весь труситься, сипляться вікна, а ти лежиш, накрившись з головою, і молишся, щоб лише вікнами це все і обійшлося. В місті багато понівечених будинків, але люди намагаються все відновити та жити далі.
Пам’ятаєте той ранок, коли підірвали греблю Каховської ГЕС?
Ну, це ми не забудемо ніколи! Майже кожного дня з чоловіком ходили подивитись, на скільки відходить вода. Це було страшно і сумно. Ніколи не могли подумати, що в нас не буде нашого Каховського моря.
А того ранку в першу чергу набрали води і вдома, і на роботі. Робити запаси води стало нашим місцевим лайфхаком.
На пунктах розливу були великі черги, тому чоловік набирав воду в баклажки та 20-ти літрові бутлі на роботі (він працює на заводі, там є власна насосна станція). Шукали свердловини по місту, коли знаходили, їхали автівкою, набирали по 100-150 літрів у все, що можна, та везли додому. Ті запаси в нас і досі недоторкані стоять. В місті частково вже відновили водопостачання, але росіяни прицільно б’ють по насосних станціях, тому невідомо, що буде далі.
Де знаходите для себе стимул залишатися і працювати в такому пеклі?
На початку війни ми, як, певно, і більшість нікопольчан, теж зібрали речі. Наші знайомі та колеги виїжджали, а ми все ніяк не могли прийняти таке рішення. Спочатку зупиняло те, що батьки чоловіка і мої залишаються, я не могла їх кинути. А коли прийшла в аптеку і побачила очі наших відвідувачів, остаточно зрозуміла – не зможу. Якщо зачиниться наша аптека, то потрібно і лікарню зачиняти. А як же хворі?
Ви знаєте, вони теж це цінують. Загалом люди дуже змінились. І слово «дякую» чи просто вдячна посмішка для мене і є тим найголовнішим стимулом залишатися в Нікополі і вірити в Перемогу.
Дата створення: 10.09.2023 Дата оновлення: 16.09.2023