Філософія національного здоров'я: школа виживання

Прочитавши цю статтю в блозі, ви обов'язково багато про що замислитеся. Так завжди буває, коли співрозмовник сам замислюється над багатьма речами: від проблем національного здоров'я та досвіду проходження пандемії до фантастичних перспектив світової охорони здоров'я. Представляємо вам чудового лікаря, кандидата медичних наук Андрія Пенькова.

Далі — пряма мова

Національне здоров'я: чи повинна держава дбати про щастя своїх громадян

Щастя кожної окремої людини залежить від багатьох обставин: тут і добре харчування, і медобслуговування, і оточення, і безпека, і можливість реалізувати себе. Чому важливо, щоб людина відчувала себе щасливою й задоволеною? Бо поганий настрій впливає на здоров'я людини. Існують домінантні хвороби, а є ті, що перебувають у приспаному стані, — рецесивні. Велика кількість стресів призводить до експресії неправильних генів і виведення на поверхню всіх недобрих схильностей.

Існують речі, які кожна людина, щоб бути щасливою, може контролювати сама, але є й такі, що від неї не залежать або не залежать безпосередньо. Це, наприклад, безпека, боротьба зі злочинністю— тут повинна працювати поліція. Забезпечити роботу правоохоронців має держава.

Навіщо державі допомагати людям стати щасливішими? Та просто хоча б із меркантильних міркувань.

Повторюся: що більше людина перебуває у стресі, що гірший у неї настрій, тим більше в організмі виділяється кортизолу та адреналіну. І, відповідно, це частково впливає на ваше здоров'я у довгостроковій перспективі. Якщо ви хронічно не задоволені життям, ви рано чи пізно вийдете на проблеми зі здоров'ям. Відповідно, ви будете пропускати роботу, не сплачуватимете податків, потрібно буде витрачати гроші на ваше лікування і реабілітацію.

Наприклад, колись німці підрахували, що, для того щоб народити, виростити та виховати льотчика цивільної авіації, країні потрібно витратити 1 млн 300 тис. євро. Звідси — зацікавленість держави в тому, щоб цей фахівець працював, застосовував свої навички та був корисний людям якомога довше. Вони там, у Німеччині, зрозуміли, що існує людський капітал і потрібно ним опікуватися, інвестувати в людей, у їхнє здоров'я.

Теоретично держава має бути зацікавлена в тому, аби люди були щасливими. Але в нашій країні ми бачимо, що ми полишені самі на себе з багатьма проблемами, у тому числі й з проблемами здоров'я. Головне підтвердження моїх слів — велика кількість людей, які самі оплачують своє лікування. І якщо говорити про серйозне втручання, то ті люди, які не спроможні оплатити своє лікування, передчасно вмиратимуть. І це вже точно має хвилювати державу.

Є приклади держав, які піклуються про здоров'я і тривалість життя своїх громадян.

До речі, країна з найвищою тривалістю життя якраз не надто годиться як приклад для нас. Це Японія, де індекс щастя не дуже високий. Японці багато працюють, там високий рівень самогубств, але живуть вони довше за всіх на планеті Земля.

З іншого боку, є добрий приклад довгожителів — це Норвегія, де надзвичайно високий рівень життя та соціальної підтримки людей. На високому рівні й система охорони здоров'я, й соцполітика. Мало хто в Європі може зрівнятися з ними. Країна має ресурси, якими вміло розпорядилися, поставивши на перше місце інтереси всієї нації; чесно виконується договір між людьми та урядом.

Чому ж так не роблять в інших державах, наприклад у деяких країнах Африки, Середньої Азії? Мені здається, це залежить від історії та культури країни, від того, які цінності виховують у людях, котрі виходять на державний рівень.

У нас же в країні не те що держава не цінує здоров'я громадян — люди й самі власного здоров'я не цінують.

Чи врятує ЗСЖ

Щоправда, слід відзначити, останнім часом з'явилися позитивні моменти: дедалі популярнішим стає здоровий спосіб життя. Але, розуміючи його однобоко, люди роблять помилку. Адже наше здоров'я не можна змінити самою лише відсутністю соматичних хвороб. Ми говорили, що здоров'я має багато складників — психологічний, фізичний, психічний.

Ось, наприклад, людина вирішила, що буде бігати. Це прекрасно, адже гіподинамія, яка звалилася на нас, шкодить усьому організмові. Але як бути з якістю повітря, яка є жахливою як у Харкові, так і в усій країні? Адже всі наші екологічні служби, умовно кажучи, померли. Контроль за екологією принципово відсутній. Окрім того, бігунові потрібно контролювати стан суглобів, а чи в багатьох є така можливість?

Або, наприклад, якщо ви схочете їсти рослинну їжу, стати вегетаріанцем, виникає питання: а ви впевнені в якості продуктів, які їсте? Так що ж ми називаємо ЗСЖ? Без державної стратегії на підтримку національного здоров'я ви можете лише позбутися якихось шкідливих звичок, набути, як вам здається, корисних, і це добре.

ЗСЖ не зводиться до простих рішень: перестати їсти тваринні жири, почати бігати і буде вам щастя. Насправді, щоб дійсно говорити про здоров'я, ми маємо говорити про створення системи залучення дітей змалечку і до спорту, і до правильних гастрономічних звичок.

Наша традиційна культура харчування виникла в ті часи, коли люди часто голодували, тому пускали в їжу все, що тільки можна, без відходів. Нині їжі багато, але ми, як і раніше, любимо холодець, шубу з майонезом тощо. Усе це можна їсти, але питання в тому, як ми харчуємося повсякденно. Наприклад, копченина — це однозначно удар для організму. Чи означає це, що копченину необхідно заборонити? Звичайно, ні. Але потрібно розуміти, що коли ви тричі на день відрізаєте собі ковбаси, щоб угамувати голод, то це погано.

Ще одна проблема — дефіцит руху. Людям потрібні навантаження, наші тіла їх потребують. Частково проблема розв’язується за рахунок приватних фітнес-клубів і спортзалів. Це добре, що дорослі дають приклад дітям, що є приватні гуртки, але досі не можна сказати, що діти отримують повноцінний фізичний розвиток у школах.

Держава має спрямовувати кошти на створення спортивної інфраструктури для дітей. Потрібно, щоб ця інфраструктура була доступна дітлахам із сімей із різним рівнем доходу. Необхідно будувати безкоштовні футбольні поля, відкривати хокейні секції, субсидувати спортшколи. Охоплення дітей має бути набагато більшим, ніж нині.

Національне здоров'я формується, коли громадяни країни ще є дітьми. Але в них нічого не інвестують. Можливо тому, що на рівні країни ніхто не обговорює, що буде за 10–20 років, як житимуть нинішні діти. Звичайно, окремі люди замислюються, кожна сім'я намагається прогнозувати кар'єру свого чада: в який виш йому вступити, куди потім його прилаштувати, але сама структура держави влаштована так, що нема кому думати про подальші перспективи.

Про майбутнє

Хоча нічого принципово нового за останні 30-40 років людство не вигадало, але, як завжди, слід бути обережними в прогнозах. Досить часто ми бачимо, коли, здавалося б, непорушний, логічно обґрунтований прогноз дає осічку через непередбачені обставини. Це стосується як технічних, так і суспільно-політичних сторін життя.

Можна відзначити, що завдяки соцмережам життя пришвидшилося, але здатність людей критично мислити в цілому знижується. Усі шукають простих рішень, формуючи з дитинства таку позицію. Формуються нові потреби, нові погляди на різні речі, нові міфи.

Один із таких міфів — чипізація населення. Відразу можу сказати, що розмови про чипізацію шляхом вакцинації — це, звичайно, маячня. Але дослідження із вживляння цифрових імплантів ведуться. Їх уже вживляли в мозок тваринам. В окремих випадках імпланти могли б допомогти людям з інвалідністю розв’язувати різні проблеми — наприклад, вони могли б придушувати сигнали, що викликають судоми, позбавляючи людину страждань. Тобто якщо розглядати чипи як медичні технології, то так, вони мають майбутнє. Але якщо йдеться про те, щоб чип замінював паспорт, то це малоймовірно. Громадянин цілком спроможний носити із собою цифровий паспорт, де в чип вшито цифрову інформацію.

Може, таке і стане можливим у дуже тоталітарній, але технологічно високорозвиненій державі, якій плювати на громадську думку. Але Україні це не загрожує. Навіть якщо гроші на це виділять, то їх усе одно розкрадуть.

Але насправді світові досить далеко до створення кіборгів шляхом імплантації чипів у мозок. Людина — істота дуже складна, це не простий набір функцій, яким можна керувати.

Про коронавірус

Я перехворів на коронавірус, застосовував концентратор кисню, який купив іще в березні. А стежити за COVID почав від 26 січня минулого року. Свої спостереження публікував у соцмережах, і мене звинувачували в тому, що я «нагнітаю паніку»‎. Тобто ми повертаємося до того, що я говорив раніше: люди розучилися мислити критично.

Нині є два потоки думок — людей, яких ця хвороба торкнулася, і людей, яких вона ще не торкнулася. Вони досі переконані, що нічого страшного не відбувається, «усе одно піду на площу їсти шашлики, а маски — це зло»‎. На побутовому рівні є дві реальності. На державному — навіть не відчуваю бажання систематизувати досвід, досягнення і помилки, що були зроблені. Я не можу сказати, що ми можемо похвалитися суперуспішним кейсом боротьби з пандемією. Багато що зроблено всупереч здоровому глуздові, інтересам епідеміології, а також інтересам людей та держави. Я навіть не кажу про гроші, витрачені з ковідного фонду.

Уже в січні було зрозуміло, наскільки небезпечною є хвороба. Але сиділи й чекали, доки люди не почали вмирати від нестачі кисню. Так відбувається, бо не експерти ухвалюють рішення, а комерсанти та представники влади. Аякже, вони ж «комерси»!

Влада не хоче слухати експертів, їхньої думки просто не беруть до уваги. Ось, наприклад, ми вже 10 місяців у пандемії, але все одно маємо різнобій у лікуванні й трактуваннях — у кожній області, у кожному районі, у кожній лікарні.

І це стосується не лише коронавірусу — так у всьому. Але як можна лікувати, коли немає медичної «таблиці множення», основи медичної науки? Ось, наприклад, атопічний дерматит — генетично зумовлене захворювання, яке супроводжується хронічним свербінням шкіри та гіперактивністю імунної системи. Але приходять пацієнти й повідомляють: лікар їм сказав, буцімто це через забруднену печінку, інший лікар сказав, буцімто це через дисбактеріоз, і т. ін. Як таке може бути у ХХI столітті?

І в нас виникає запитання: а де ж навчають таких медиків? Як відбувається освітній процес? Либонь, можна не вчитися і якимось чином отримати диплом лікаря. І ось ми виявили ще одну грань національного здоров'я — професіоналізм медиків.

Яка з граней найважливіша — важко сказати, усі є важливими. Але очевидно, що цим питанням, відточуванням усіх граней, необхідно займатися серйозно, оскільки здоров'я громадян — у руках їхньої держави.

Список використаної літератури

• bbc.com;
• ielts-practice.org;
• amyreesanderson.com.