Марія Лактіонова

Марія Лактіонова, завідувачка Аптеки Оптових Ц.. Київська 106, вважає, що фармацію і медицину, як фах, потрібно обирати лише за покликанням. «Коли в твою аптеку люди приходять за допомогою і прислухаються до твоїх порад, ти отримуєш від роботи задоволення, а не емоційне вигорання», – вважає дівчина.

Зрозуміти, що фармація – справа її життя, Марійці допомогло аптечне дитинство і війна, яка прийшла в її рідну Костянтинівку на Донеччині, коли їй ледь виповнилося 15 років.

Вже з 2014 року дівчина допомагала мамі в аптеці. «Тоді ми всі швидко подорослішали і я перестала сприймати аптеку як гру. До лікаря в обстрілюваному місті було не дістатися і хворі йшли до моєї мами. Я бачила, як їй важко, але вона ніколи не жалілася. Навпаки, коли ми ввечері поверталися додому, вона посміхалася. Не тому, що закінчився складний день, а тому, що він прожитий не даремно: вона змогла полегшити чиїсь страждання, а може й врятувати життя», – згадує молода завідувачка.

Марія вступила в Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля на факультет фармації. І згодом прийшла працювати в аптеку місцевої мережі. А потім вирішила здобути новий досвід – стала медичним представником компанії «ПРО-ФАРМА». Однак в цьому «поєдинку» перемогло все ж аптечне покликання.

Саме тоді розпочалося знайомство з нашою аптечною мережею?

– Ні, воно станеться в лютому 2023 року, коли я повернуся з евакуації з Дніпра. До того я працювала в місцевій аптеці.

Ви виїхали ще на початку антитерористичної операції?

– Ні, тоді ми ще сподівалися на диво, тому залишилися вдома. Я добре пам’ятаю, як 28 квітня 2014 року озброєні бойовики захопили міську раду та відділ міліції, і встановили свою владу. Та й навіть за бажання виїхати, це неможливо було б зробити – Костянтинівку оточили блок постами, а дороги перекрили.

Диво таки сталося 5 липня – наше місто звільнили. До нас ринули жителі окупованих територій. Їхні розповіді я пригадала 24 лютого 2022 року, тому вирішили не чекати «судного дня», який нам обіцяли ДНРівці ще тоді. Я перебралася в Дніпро.

За рік повернулася, запропонувала свої послуги Аптечній мережі 9-1-1. Для мене головним плюсом було те, що наші аптеки, на відміну від аптек інших мереж, не зачинилися і не кинули містян напризволяще.

Те, що побачили, коли повернулися, не злякало?

– Скоріше викликало сльози. Пів міста без вікон, вирви після прильотів, руїни замість будинків. Дуже боляче дивитися, як перетворюється на вугілля та порох твоє рідне місто, як вбивають твоє дитинство та юність…

А ваша аптека Костянтинівка 1 не постраждала?

– Ні, але обстріли під час робочого дня ми часто чули. А потім місцевим бабусям заспокійливе крапали та тиск збивали в аптеці. Ми ж медичний заклад.

Але в лютому 2025 року поруч з аптекою влучив КАБ. Це був обідній час, людей багато. Почався крик, моя колега впала на підлогу і затулила голову руками. Я їй кажу: «Підіймайся, людей потрібно обслуговувати». А вона відповідає, що такі, як я, потім за свою незламність розплачуватимуться здоров’ям, тобто пообіцяла мені ПТСР (сміється).

А вам дійсно не страшно?

– Я ставлюся до цього по-філософському – не граюся в героїзм, але намагаюся тримати себе в руках. Ми ж на роботі!

Після того прильоту весь колектив нашої аптеки вирішив виїжджати в більш безпечні місця, бо гатять по Костянтинівці без перерви і якщо розіб’ють дорогу, то ми опинемося в заручниках. Хто майнув у Харків, хто на захід, а я повернулася до Києва.

Повернулися?

– Так, я ж тут навчалася, наш СНУ ім. В. Даля переїхав в столицю з окупованого Луганська. Згодом в Національному університеті охорони здоров’я України імені П. Л. Шупика проходила магістратуру. Тобто, Київ для мене є символом професійного росту. Тут я вперше стала завідувачкою – очолила Аптеку Оптових Ц.. на вул. Володимирська, 42.

Новий колектив, нові обов’язки, новий рівень відповідальності. Здавалось б, живи і радій.  Але…

Моя мати і бабуся залишилися в Костянтинівці. В мене на телефоні сигнал оповіщення про тривогу встановлений для Київської області і для Донецької. Тому, попри те, що в Києві значно тихіше, постійно прислухаюся – думками і серцем я з рідними в Костянтинівці. Коли там сильний обстріл, часто втрачається зв’язок з містом і я кілька днів не можу додзвонитися до них. На щастя, поки біда їх обходить: будинок бабусі і мамина квартира не пошкоджені, навички ховатися у них вищого левелу (за стільки років!), отже, стоп паніка! Потрібно вірити в краще. Все страшне рано чи пізно закінчується. Найтемніший час саме перед світанком!

Дата створення: 26.08.2025                   Дата оновлення: 28.10.2025