Олег Марченко

Коли над ізюмом почали свистіти міни, ми зрозуміли – наші вже близько

Про життя в окупації Олег розповідає короткі історії, які складаються в мозаїку, де є шматочки різних кольорів. Немає тільки жовто-сонячного, бо навіть маленькі радощі на кшталт «прилетіло в будинок колаборанта – усі сусіди плескали в долоні» видавалися позитивом тільки там і в тих обставинах. Під обстрілами, які лунали постійно, і під пильним оком ворога, що спостерігав за місцевими навіть тоді, коли вони його не бачили.

Жарти, які могли довести до в’язниці

Перші тижні ізюмці ховалися в підвалах. Потім почали потроху виходити. Олег Миколайович мружиться і закушує губу: «Щоб потрапити в інший кінець міста, де жила хвора теща, доводилося проходити 7-8 кілометрів, а це 5 блокпостів дорогою туди і стільки ж назад. Такі «рейди» доводилося робити кожні 2-3 дні. Спочатку озброєні з голови до ніг військові перевіряли документи, потім записували, куди йдеш. А згодом, коли освоїлися, почали розважатися – влаштовували своєрідний іспит. Улюбленим питанням було: «А хто це розбомбив ваше чудове місто?» Вояка прикурював, готуючись отримати задоволення від того, як почне нервувати місцевий, який стоїть навпроти. Я зазвичай мовчав у відповідь. Що тут відповісти? Скажеш правду – потрапиш у в’язницю, з якої не факт, що вийдеш».

Було ваше – стало наше

Чимало місцевих жителів не витримали життя в окупації і виїхали з міста. Олег залишився і бачив на власні очі, як окупанти вивозили пограбоване з покинутих будинків: «Вони не соромлячись, робили це вдень. Виносили і грузили на свої бронетранспортери кухонні гарнітури, дивани, шафи, телевізори, пралки. Якщо «не добрали», їздили містом в пошуках того, що ще можна привезти в якості трофеїв. Російські солдати – чемпіони з мародерства.

А ще для них було справжнім задоволенням стріляти по мішенях, якими вони називали супутникові антени-тарілки. Просто так, тому що можна».

Пропозиція, яку неможливо прийняти

Олег Миколайович до останнього залишався в Ізюмі. «Ми з сусідами дуже раділи, коли почали прилітати міни по лікарні, в якій лікувалися російські військові, по будинку місцевого колаборанта. Раз стріляють з мінометів, значить, наші вже близько.

Ізюмом поповзли чутки, що нас незабаром звільнять. В російських же газетах, які вони розповсюджували через поштові скриньки, нас запевнювали, що росія тут назавжди. Почали дуже наполегливо пропонувати нам отримати російські паспорти і навіть заговорили про референдум. Отримати достовірну інформацію було неможливо – телевізор транслював лише російські канали.

Ми навчилися читати поміж рядків і сподівалися дочекатися наших. Але на початку серпня до мене прийшли і сказали, що відкривають аптеку в місті і їм потрібен фармацевт з освітою. Коли я відмовився, дуже здивувалися, мовляв, це ж ваш фах. Звідки вони дізналися, що я маю диплом НФаУ? А вони все про всіх знали, певно, дехто з місцевих постарався.

Третій візит представника окупаційної влади, який вже не пропонував, а вимагав прийти до них на роботу, став останнім попередженням. З огляду на те, скільки людей зникли в Ізюмі під час окупації, я вирішив не грати в російську рулетку і 19 серпня, менше, ніж за місяць до визволення Ізюму, виїхав. Коли дізнався, що після деокупації на території міста знайшли могилу з 447 закатованими, зрозумів, що мені пощастило».

Повернення в рідне місто

Олег Миколайович повернувся в Ізюм через 4 місяці. Його аптечний пункт згорів разом з поліклінікою вщент – відновленню не підлягав. І коли фармацевта запросили підмінити хворого колегу в «Аптеці оптових ц..» в центральній районній лікарні, він одразу погодився.

«Я вийшов на роботу, компанію мені складає приймальник товару. Працюємо вдвох досі. Є певні проблеми з товаром – деякі постачальники бояться їхати до нас. Але люди розуміють і не сваряться, як це було до війни. Те, що ми пережили під час окупації, всіх зробило мудрішими. І толерантнішими. Намагаємося жити попри прильоти і обстріли… »

Дата створення: 21.08.2024                  Дата оновлення: 26.09.2024