Євгенія Веприцька
Дві чорні рози пам’ятатиму усе життя
Євгенія медикиня «2 в 1» – має освіту акушера і фармацевта. Закінчила Ізюмський медичний коледж, а згодом і Національний фармацевтичний університет. «В моїй сім’ї до мене не було людей, дотичних до медичної галузі. Я перша! А це зобов’язує бути кращою. Для мене це означає ніколи не кидати людей без допомоги, навіть під обстрілами. Можливо, це прозвучить банально, але чужої болі не існує. Ніколи не забуду, скільки людей і тварин в Ізюмі втратили життя і здоров’я під час окупації. Коли побачила статистику по кількості інсультів серед жителів мого міста, жахнулася. А голодні і напів паралізовані тварини блукають Ізюмом досі. Намагаюся і їх лікувати та годувати».
Відправна точка
«Війна в Ізюм заходила тихо. 24 лютого я прокинулась не від вибухів, – згадує Євгенія. – Мені зателефонувала сестра о 5-й ранку і повідомила, що почалося повномасштабне вторгнення.
Всі розуміли – це серйозно. Двоє моїх колег в перший же день повідомили, що не вийдуть на роботу. Ми залишилися втрьох. Відвідувачі скуповували все, навіть мило, шампуні та дитяче харчування.
Тиждень відпрацювали без вихідних і навіть призвичаїлися до такого режиму, але потім почався справжній треш.
Ситуація в місті погіршувалася. Посилилися обстріли, спочатку вони були здебільшого вночі. Ввели комендантську годину і ми змушені були зачиняти аптеку о 14-й годині. Люди в паніці відмовлялися виходити з аптеки, не випускали нас, кидали палками. Одного дня я не витримала і пояснила їм, що ми теж живі люди, і нам потрібно дістатися додому. Мені – через пів міста, а одній нашій колезі взагалі в село. І все це під обстрілами».
«Аптека 9-1-1» Ізюмська 2 працювала до останнього. Ворожі літаки гули над містом, як несамовиті. Це посилювало паніку серед відвідувачів. Але на початку березня на тому березі Сіверського Донця росіяни встановили свій артилерійський пост і почали гатити не тільки вночі, а й вдень. Аптеку довелося зачинити.
Діти підземелля
Вже тоді ізюмчани призвичаїлися лягати спати одягненими, щоб встигнути добігти до своїх підвалів. Женя разом з чоловіком та його мамою як могли утеплили льох свого приватного будинку. Він став для них не другим, а першим домом. Коли чули ревіння моторів, хапали чайник, «дуйку», собаку, кішку і одразу прямували туди. Дівчина досі здригається від гуркоту літаків.
Іноді сиділи в підвалі до ранку, бо навіть в туалет було страшно вийти. Домовилися з сусідами, якщо когось завалить, то відкопуватимуть один одного. Тому брали з собою і підвал лопату, ломик і сокиру.
Зникли вода і газ, залишилася тільки електрика. Готувати їжу доводилося на електричній плитці, яку змайстрував чоловік Євгенії – додому боялися надовго заходити, бо могло прилетіти в будь-який момент.
Сумний ранок в рідній аптеці
«Було дуже холодно, і я згадала, що у нас в аптеці залишився обігрівач. Пішли за ним. В мене жевріла надія забрати цінні ліки та виторг, щоб зберегти і потім передати керівництву. Йдемо містом і бачимо, як палають будинки, наш торговий центр «Посад»… Навкруги бігають хлопці з територіальної оборони і всіх просять якнайшвидше повернутися додому, бо очікується черговий ракетний обстріл.
Коли дісталися аптеки, я зрозуміла, що тут вже попрацювали мародери. Вони зняли двері, знайшли ключі від шаф з товаром та вітрин і все, що можна, винесли: косметику, ліки і навіть заховану виручку. Посеред аптеки стояли 2 відра для сміття, повні коробок від ліків. Певно, для розпалювання вогнища чи груби підготували, але не встигли забрати.
Зникли комп’ютери з касових зон, ноутбук з кімнати персоналу, мікрохвильовка і холодильник. На його місці в матеріальній лежав хрест з двох засохлих троянд. Досі не розумію – то було якесь зловісне попередження? Певно, все життя пам’ятатиму той букет з кладовища.
Я забрала санітарні книжки дівчат, більше нічого цінного не залишилося. Ми вискочили з аптеки і пішли на ринок купити хоч якоїсь їжі. Почули нявкання кошеняти і чоловік кинувся діставати малюка з-під завалів. Почався ракетний обстріл. Перша вибухова хвиля зірвала з мене шапку, я присіла і кричу: «Швидше!». Друга хвиля мене жбурнула на двері магазину, я ледь втрималася на ногах. Побігли додому, а за спиною лунали вибухи…»
Ввечері чоловік вкотре почав вмовляти Євгенію виїхати: наступного дня обіцяли «зелений коридор». Дівчина категорично відмовилася. І так врятувала своїй родині життя. Колону з людьми обстріляли, багато з них загинуло.
Наступного ранку Євгенія вирішила розчистити сніг на доріжці до дому. Черговий обстріл загнав їх з чоловіком до підвалу. Коли вийшли, побачили, що на тому місці, де вона кілька хвилин тому поралася, лежить палаючий уламок бомби розміром у пів цеглини.
В той день розбомбили електровежу і зникла електрика. Це стало останньою краплею: Євгенія погодилася їхати. Жити без світла, води, зв’язку, тепла і їжі було неможливо. Родина залишила місто за три дні до того, як в Ізюм зайшли росіяни і почався зворотній рахунок часу.
Жодного дня без роботи
Приїхали до Лозової на Харківщині, але за кілька днів і там ледь не потрапили під ракетний обстріл. Вирушили всією великою родиною з кицьками та собаками в с. Кегичівка. Жили всі разом. Роботи не було. І Євгенія прийняла рішення повернутися.
Зателефонувала куратору Сергію Мазуліну, потім у відділ кадрів. Колеги підтримали і обіцяли допомогти. Дівчина майнула в Харків, за один день знайшла житло і роботу. Зрозуміло, в рідній Аптечній мережі 9-1-1.
Відкрила і працювала спочатку в «Аптеці оптових ц..» у Харківській лікарні №13, потім відкрила ще одну – «Аптеку Низькі ціни №1» на проспекті Героїв Сталінграда, 3.
Але серце було не на місці. Що там в рідному Ізюмі? 9 вересня Євгенія дізналася, що над Ізюмом підняли український прапор. А потім стало відомо, що відкрилася «Аптека 9-1-1» Ізюм 4. І дівчина почала збиратися додому.
«Місто було не впізнати. Руїни, під якими ще довгий час знаходили загиблих. Окупанти винищували ізюмчан цілими родинами – від бабусь та дідусів до немовлят. Але їхніми персональними ворогами були наші хлопці з ТРО. Окупанти не могли їм пробачити, що Ізюм так довго тримався. Їх катували і потім чорні тіла викидали на вулиці.
Ходити містом було небезпечно – повсюди міни-пелюстки, які росіяни залишили на деревах, будівлях, галявинах, в кущах. Місцевих можна було впізнати за порожніми поглядами і нахиленими головами. Люди довго оговтувалися після окупації».
Першою аптекою Євгенії після повернення стала «Аптека оптових ц..»: допомагала з відкриттям і працювала, поки не прийняли рішення відновити роботу «Аптеки оптових ц..» Ізюм 11.
Світла не було, генератор самотужки з колегою доставили до аптеки з залізничної станції, потім їм привезли товар. В колективі троє – Євгенія, молоденька фармацевт та адміністратор з товару. Обидві без досвіду. «Але ми швидко спрацювалися і за два дні все було готове до відкриття. Відкритися 7 листопада 2022 року.
Моя рідна «Аптека 9-1-1» Ізюмська 2, в якій я відпрацювала 5 років, дуже постраждала під час захоплення міста. До того ж була замінована. Один з підрядників, які мали її ремонтувати, ледь не підірвався на даху, коли робив обстеження – росіяни приховали там міну-пелюсток».
На початку квітня Євгенія стала завідувачкою-куратором і долучилася до відновлення аптек Ізюму. А 1 червня дівчину призначили куратором наших аптек в Ізюмі, Боровій, Барвінкове, Слов’янську та Краматорську.
Випробування не закінчуються
Ізюм час від часу «навідують» шахеди. В червні прилетіло 14 штук. Частина з них влучила у будівлю поліції та військомат. «Наш будинок знаходиться між ними. Коли о-пів на третю ночі ми почули, як вони летять, я підскочила, змусила чоловіка сховатися за диван, а сама кинулася на допомогу хлопцям. На щастя, ніхто тоді не постраждав, всі стояли на вулиці розгублені, поки знову не прилетіло. Тоді ми всі, наче мурахи, кинулися у різні боки».
Наприкінці червня Євгенію знову наздогнала війна. Дівчина приїхала познайомитися і проінспектувати аптеки Слов’янська. Там ввечері і почула про ракетний обстріл Краматорська. Викликала таксі і поїхала. Обдзвонила колег з «Аптеки оптових ц..» Краматорськ 8 і з’ясувала, що люди не постраждали, але аптека зазнала руйнувань. Частково обвалилася стеля, розбиті вітрини, упаковки ліків розкидані по всій аптеці… «Зателефонувала чоловіку, що залишаюся в Краматорську, і разом з дівчатами почала розгрібати завали. Треба якнайшвидше зробити ремонт і відкрити аптеку. Тому я тут, бо без мене ж нікуди, – сміється Євгенія. То, мабуть, доля у мене така – відновлювати і рятувати… Добре, що я це вчасно зрозуміла, спробую бути гідною свого призначення».
Дата створення: 29.07.2023 Дата оновлення: 17.08.2023